Існує думка, що немає пророка у своїй державі. Але Україна може стверджувати цілком протилежне, адже ми маємо пророка, який зумів охопити своїм поглядом її віковічну історію, визначити основні людські цінності, перекинути місток у майбутнє, передавши думки нащадкам.

Тарас Шевченко вважав, що найголовнішою для народу є ідея національного єднання, бо тільки у єдності ми зможемо розкутися, захиститися, здобути перемогу в будь-яких випробуваннях. А головною метою борців за волю є Українська Соборна Держава. Цю думку поет прагнув донести до кожного земляка своїм «Кобзарем», зокрема «Посланієм…»:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Відповідно, людина може існувати тільки в межах нації, тому він обстоював творення національних держав.

Де б не доводилося перебувати нашому поетові, найдорожчою для нього завжди була Україна, заради неї він був готовий на будь-які жертви:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Навіть поховати його поет заповідає на могилі, «серед степу широкого, на Вкраїні милій», щоб і після смерті не втратити духовний зв'язок з рідною землею, «щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий».

На думку Шевченка, людина може існувати як особистість лише в середовищі своєї нації. Для Шевченка нація — це не лише люди певної території, а спільна для минулих і майбутніх поколінь душа народу і тієї землі, на якій він живе, а її генетичним кодом є мова.

Поет вважав найбільшою трагедією українців не лише економічне гноблення, а й те, що живуть вони «на нашій — не своїй землі», причиною чого є перш за все загарбницька політика Московії, а також і самі українці, зокрема частина козацької еліти, що стала «гряззю Москви, варшавським сміттям». Винні і його сучасники, «братія», яка «мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята!». «Нехай, — каже. — Може, так і треба». Це, на жаль, перегукується з подальшою трагедією України, коли наступні покоління та їх керманичі не скористалися шансом створити, а головне, утримати Українську народну державу на початку XX ст. Особливо поет страждає від частих виявів малоросійства, меншовартості українців, адже це призводить до остаточної загибелі нації. Для Шевченка земляки, що стали «няньками, дядьками отечества чужого», — це не просто «смердячий гній», а великий біль, трагедія, бо вони не лише продалися «за шмат гнилої ковбаси», а й

По-московськи так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили.

Це теж нагадує сучасну Україну, багатьох можновладців, що призвели до кривавої трагедії, спричиненої тією ж таки Москвою. На щастя, сучасна російсько-українська війна, хоч і ціною багатьох жертв, спонукала українців переосмислити свої цінності, свою ідентичність, виявити небайдужість, громадянську активність, зокрема і в ставленні до мови. За даними соціологів, за останні п'ять років зросла кількість тих, хто усвідомив себе українцями й вважають українську мову рідною.

У системі цінностей поета на першому місці перебувають борці за волю народу, незалежність держави; вони є «лицарями великими, Богом не забутими», єдиними «козаками серед міліона свинопасів». У поемі «Гайдамаки» Шевченко щиро захоплюється святим подвигом предків, справжніх козаків, які повстали за Україну й загинули за неї, ще раз підтвердили, що ми не покірні ягнята, «раби незрящі», а люди, які піднялися на захист держави. Поет прославляє гайдамаків, підкреслює, у чому саме їхній подвиг і святість. Гімном нездоланності народу, що відстоює свою державу, є поема «Кавказ», у якій утверджується незламність тієї держави, де «не вмирає душа наша, не вмирає воля».

Залишаються актуальними пророчі слова Шевченка, звернені до захисників держави, її національних цінностей:

Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
і воля святая!