Ви є тут

Головна » Наш університет » Музей історії технічного прогресу

 

Олександрівське механіко-технічне

училище

         У 1900 році у повітовому місті Олександрівськ (з 1921 року – Запоріжжя) відкрилося механіко-технічне училище. Від нього якраз і розпочалася біографія нашого ВУЗу.

         Училище було одним з перших середніх навчальних закладів в Україні. Тут готували техніків-механіків для промислових підприємств. Багато років підряд Олександрівська земська управа і громадськість міста порушували перед урядом питання про відкриття середнього технічного навчального закладу, і лише 1989 року міністр народної освіти дозволив його відкрити.

         Першим директором училища менше року був Н.Ф. Рудольф, а потім його замінив Денис Миколайович Поддєрьогін, досвідчений прогресивний інженер і педагог. Протягом 18 років директорства він багато зробив для становлення і розвитку училища.

         Заняття в училищі розпочалися у приміщенні двокласної народної школи. Одночасно велося будівництво приміщень училища. Навесні 1902 року на вулиці Жуковського (вона й нині так називається) спорудили не лише триповерховий комплекс училища, але й майстерні, автономну електростанцію. У головному корпусі, який і нині слугує нам, а також у двох двоповерхових приміщеннях були розміщені класні кімнати, фізичний і механічні кабінети, хімічна лабораторія, клас для малювання, кімната для викладачів і класних керівників, бібліотека, медамбулаторія, актовий зал, магазин, де можна було придбати одяг, взуття, інші промислові вироби.

         Рівень навчального процесу, технічного оснащення майстерень був високим. В училищі реформували методи і форми викладання, ввели новий правопис, практичні заняття з дослідами. Велику увагу приділяли тут і виробничій практиці, зв’язкам навчання з вихованням.

         Директор училища був добре знайомий зі світоглядом визначних зарубіжних вчених, педагогів, а також вченням К. Ушинського. Знав кращі системи профосвіти й впроваджував у життя училища, своїх викладачів. Тому тут учні одержували фундаментальну теоретичну й практичну підготовку: вивчали історію, географію, механіку, фізику, математику, геометрію, електротехніку, основи опору матеріалів, технологію обробки металів і деревини.

         У навчальних були також хімія, російська і німецька мови, закон божий, малювання, чистописання, креслення, співи. П’яту частину навчального часу відводили для роботи у майстернях, оснащених новітніми приладами й устаткуванням, меблями.

         Цікаво, що клас для малювання оформили за зразком Академії мистецтв. Обладнання для нього завезли з Лейпцигу.  Клас мав форму шатра, бокове і верхнє освітлення. Тут були встановлені гіпсові фігури античних богів.

         В училищі були добре оснащені новим устаткуванням майстерні: механічна, ковальська, токарна, столярна, модельна, а також відділення двигунів.

         Олександрівське механіко-технічне училище було одним з кращих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії, навіть у Європі. Воно було учасником виставок у Катеринославі, Одесі, Парижі.

             

 

 

         Технікум з правами інституту

     Через 20 років після створення в Олександрівську механіко-технічного училища, 1920 року воно було реорганізовано в індустріальний технікум з правами вищого навчального закладу. На той час у місті господарювали білі і червоні, анархісти і різні банди. Із майстерень училища вивезли верстати, обладнання, по-хижацькому вирубали унікальний сад. Після громадянської війни колектив технікуму з допомогою міської і повітової рад відновив столярну і модельну майстерні, механічну, слюсарну, ковальську і ливарну лабораторії. Добиралися в них кадри.

     У листопаді 1922 року в Україні була створена система народної освіти. Технікуми вважались вищими навчальними закладами з трирічним строком навчання. До технікумів приймали осіб з повною середньою освітою і випускали з нього інженерів вузької спеціальності. Фінансували технікуми за рахунок республіканського і місцевого бюджетів.

      Технікум мав два відділення – індустріальне (механіки, машинобудівники) і сільськогосподарське. Понад дві третини студентів були вихідцями з робітничих і селянських сімей. Тому мали неабиякий виробничий досвід, але низький рівень освіти. У 20-ті роки у технікумі діяли підготовчі курси і робфак. Дуже складними були умови життя студентів. Навчання було платним – 30-50 карбованців за рік. Студенти сплачували і за гуртожиток. Дві третини студентів отримували стипендію, яка 1924 року зросла до 31 карбованця. Технікум вишукував можливості для допомоги бідним студентам, для чого використовували прибуток виробничих майстерень, виготовляли різні речі на замовлення підприємств – предмети побуту, обладнання. У їдальні було погане і дороге харчування, деякі студенти були вимушені підробляти, аби заробити хоча б на харчування.             

      Хоча була гостра проблема кадрів викладачів, однак у технікумі працювали і висококваліфіковані, здібні педагоги і вихователі, такі, як Микола Трофімов, який закінчив Київський університет. Він був інспектором училища, а затим – викладачем математики, фізики, природознавства, педагогіки, часто заступав директора. Працював тут 25 років, 1932 року став доцентом. Відзначений орденами Святої Анни і Станіслава 3-го ступеня. Тривалий час в училищі і технікумі працював викладачем Іван Дерев’янко, випускник Ніжинського педінституту. Викладав історію, географію, українську мову. Теж відзначений орденом Станіслава 3-го ступеня. Кваліфікованим фахівцем та організатором виявив себе і Владислав Бейнарт. Він очолював навчальні майстерні, викладав технологію обробки металів і дерева, керував практичними заняттями у майстернях. Нагороджений орденом Станіслава 2-го ступеня.   

    Антон Павлюк був викладачем української мови, спецпредметів, креслення. Для роботи у технікумі запрошували спеціалістів з інших технікумів, заводів. Тут викладав і Л.С. Унгер – автор проекту першого вітчизняного трактора «Запорожець». Навчальний процес у технікумі був безперервним і без сесій та екзаменів. Студенти отримували заліки за виготовлені програми, завдання за трибальною системою: 3 – добре, 2 – задовільно і 1 – незадовільно. Студенти залучались до громадської роботи, ліквідації неписьменності, будівництва Дніпрогесу, сільгоспробіт.

 

Інститут сільськогосподарського машинобудування

(1930-1940 р.р.)

      За постановою РНК УСРР від 23 березня 1930 р. Запорізький індустріальний технікум був перейменований на машинобудівний інститут ім. В.Я. Чубаря. А з 11 липня цього ж року наказом Наркомосвіти УСРР та ВРНГ УСРР №514 він реорганізований у Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування.

     Спочатку тут діяло чотири відділення: сільськогосподарське, тракторне, оброблення матеріалів, ливарної справи. А вже у вересні 1930 року тракторне відділення ліквідували.

     На 1 липня 1930 року структура інституту була такою. Факультет сільськогосподарського машинобудування, де навчалося 278 студентів, у т.ч. на I курсі – 196; на II – 56; на III – 26. Випуск 1929-1930 навчального року склав 38 осіб. На денному робітничому факультеті навчалося 48 осіб. Усього на обох факультетах  - 326 осіб.

     Інститут готував фахівців із сільськогосподарського машинобудування не тільки для потреб запорізької промисловості, а й для промисловості всієї України.

       Завідувачем навчальної частини з сільськогосподарського машинобудування в 1930 році був Лепп Г.І., Унтер Л.А. викладав опір матеріалів, Діденко О.Г. – теоретичну і прикладну механіку, Зайдель Н.С. – економіку промислових підприємств.

     З п’яти інститутів, що готували вищі кадри інженерів сільськогосподарського машинобудування в Радянському Союзі, Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування посідав одне з перших місць як за контингентом, якістю спеціалістів, так і за наявністю приміщень.

       Наступного року створили два відділення – виробниче і конструкторське. Виробниче об’єднувало ливарну, ковальську та механіко-технологічну спеціальності, а конструкторське – ґрунтообробні і збиральні машини. Та на цьому структурні зміни не завершилися, 1934 року створено два факультети: загальнотехнічний на чолі з деканом О.І. Гурвічем (всі загальнотехнічні кафедри, студенти 1-2 курсів) та спеціальний, підпорядкований навчальній частині (3-4 курси, кафедра сільгоспмашин, холодної обробки металів, ковальсько-штампувальна, ливарна справи). Через декілька років цей факультет став називатися механіко-технологічним (декан М.О. Говоров). Було створено також факультет сільськогосподарського машинобудування.

       З 10 листопада 1932 року до 1935 року директором інституту працював Ф.Й. Філатов, а з 1935 року – Л.Г. Ісаков.

        У 1933-1934 роках в інституті були створені нові кафедри:

  1. Сільськогосподарського машинобудування, керівник – Каллюс В.Я.
  2. Енергетики – Ендронкін Д.І.
  3. Чавуноливарного виробництва – Томін Ю.А.
  4. Ковальсько-штампувального і пресового виробництва – Якелевич П.О.
  5. Обробки металів різанням – Ільяшенко В.П.
  6. Фізики та математики – Журбицький В.А.
  7. Соціально-економічних дисциплін – Філатов Ф.Й.
  8. Прикладної механіки – Гуревич О.Й.
  9. Опору матеріалів та деталей машин – Гурвич О.І.

   Ази виробництва та інженерії осягалися в інститутських лабораторіях та майстернях. Але основною практичною базою стали заводи «Комунар», Саратовський комбайновий, «Ростсільмаш», ХТЗ, Краматорський завод важкого машинобудування.

   Для підвищення рівня навчальної і наукової роботи потрібна була потужна матеріально-технічна база. Колектив інституту своїми силами реорганізував старі і створював нові лабораторії і навчальні кабінети. Велику допомогу в цьому надавали заводи Запоріжжя – «Запоріжсталь», «Комунар», завод Баранова (нині ВАТ «Мотор Січ»). До 1940 року інститут мав уже 11 лабораторій і 9 навчальних кабінетів, виробничі навчальні майстерні. Існували такі лабораторії: сільгоспмашин, опору матеріалів, прикладної механіки, деталей машин, ливарного виробництва, різання металів та вимірювальних приладів і інструментів, фізичної хімії, електротехнічна, металографічна, рентгенлабораторія для структурного аналізу і просвічування металів.

    У 1939 році інститут перейшов у підпорядкування Наркомату середнього машинобудування СРСР. Було прийнято Статут ВНЗ, затверджений Всесоюзним комітетом у справах вищої школи. За 10 довоєнних років інститут дав путівки в життя 782 інженерам, чимало з них стали керівниками підприємств, конструкторами, державними діячами, що були нагороджені орденами та медалями.

    На заводі «Комунар» інженерно-технічний персонал на 99 відсотків був укомплектований випускниками нашого ВНЗ, а на моторобудівному – на 70 відсотків.

      «Я – син машинобудівного інституту, - так писав випускник інституту 1935 року В.В. Скрябін.

     Студенти, що закінчили ВНЗ, з глибокою повагою і вдячністю згадують завідувача кафедри сільгоспмашин В.Я. Каллюса, завідувача кафедри опору матеріалів і деталей машин О.І. Гурвича, декана загальнотехнічного факультету, доцента М.О. Говорова, виконувача обов’язків професора Л.А. Унгера, доцента К.Н. Трофімова, викладача М.В. Плескача та інших. Згадують за те, що вони допомогли студентам вийти на шлях творчої праці, наукових дерзань.

         

Інститут у роки Великої Вітчизняної війни

(1941-1945 рр.)

           

       Червень – завжди гаряча пора в студентському житті. Таким він видався і пам’ятного 1941 року для студентів Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування. В інституті з ранку 22 червня студенти готувалися до останнього іспиту, але о 12-й годині по радіо повідомили  про початок війни. Через годину відбувся мітинг, на якому студенти, викладачі інституту заявили про свою готовність стати на захист Батьківщини.

           Студенти склали іспити і одночасно готували приміщення під госпіталь. Колектив інституту готувався до евакуації навчального закладу до Барнаула.    

          У перші дні понад 600 студентів і викладачів були мобілізовані до армії. Багато з них були зараховані до військових академій, училищ, шкіл з підготовки офіцерських кадрів, стали офіцерами Радянської армії. Завтрашні випускники вже добре знали техніку, були підготовлені ідейно та морально. Навчатися доводилися у прискореному темпі. Цього вимагав військовий час.

       52 студенти третього і четвертого курсів стали слухачами артилерійської академії ім. Ф.Е. Дзержинського. Майже 30 студентів старших курсів були зараховані до військової академії бронетанкових і механізованих військ, 32 студенти стали курсантами Другого Ростовського артилерійського училища, чимало студентів навчались у Смоленському, Томському артилерійських, Полтавському танковому, Московському мінометно-артилерійському, Омському та Тюменському військово-піхотних, Сталінградському авіаційному та інших училищах.

      Майже у всіх родах військ можна було зустріти вихованців навчального закладу – артилерійських і танкових частинах, авіації та зв’язку, кавалерії, військово-морському флоті.

    Від рядового до командира полку пройшли бойовий шлях полковники Олексій Парамонов і Олексій Козликін, до начальників штабів – майор Василь Трифонов, капітани Володимир Константинов і Андрій Качуровський.

       Понад 400 колишніх студентів, викладачів, співробітників навчального закладу за героїзм і мужність у боротьбі з фашизмом нагороджені орденами та медалями.

        У серпні 1941 року інститут евакуювався до міста Барнаула Алтайського краю. Виїхало декілька десятків викладачів і студентів. Вони взяли з собою частину навчального обладнання, необхідні підручники. Шлях був нелегким, під вогнем ворога. З 34 викладачів, які виїхали до нового місця, прибуло лише 12, серед яких Л.Г. Ісаков, М.О. Говоров, А.І. Гурвич, В.П. Ільяшенко, Л.П. Монов, В.П. Соляник. Частина викладачів у дорозі добровільно з’явилася до військкоматів і була направлена на фронт, військові заводи.

        Нелегко відновлювалася робота інституту. Навчальний рік розпочався із запізненням на декілька місяців. Директор інституту Л.Г. Ісаков комплектував викладацький склад і контингент студентів.

        На початок 1942-1943 навчального року було створено 12 кафедр, навчалось 484 студенти, проте склад їх часто змінювався. Студенти не мали пільг, броні, призивались до лав Радянської Армії. На кінець навчального року залишилось 211 студентів, з них на I курсі – 155, II – 13, III – 30, IV – 13.

      Вузівське життя складалося важко. Інститут розміщувався у невеличкому 4-поверховому будинку. Студенти жили в основному на приватних квартирах. Лише 55 студентів випускного курсу були поселені до гуртожитку. Не вистачало підручників, наочних посібників. Студентів обслуговував філіал міської наукової бібліотеки. Бідною була й навчально-виробнича база. Виробнича практика проходила на Алтайському тракторному заводі у Рубцовську. Завод перебував ще в передпусковому періоді, ряд цехів не працював. Виручали залізничні майстерні депо станції Барнаул, які були надані для занять студентам.

            Важко було з харчуванням, паливом, були перебої з електроенергією, не вирішені побутові питання.

       Багато вчених інституту успішно вели наукові дослідження за темами оборонної промисловості. Завідувач кафедри опору матеріалів професор А.І. Гурвич зробив розрахунки на ударні навантаження деталей авіаційного двигуна, завідувач кафедри деталей машин М.О. Говоров виконав проект верстата для механічного оброблення кузовів автомобілів. Над оборонними темами працювали завідувачі кафедр: технології машинобудування – доцент В.П. Ільяшенко, енергетики й автотранспортної справи – доцент І.В. Варшавський, хімії – доцент В.Н. Бабун та інші.

         Викладачі інституту проводили велику за обсягом і змістом роботу зі студентами і населенням краю в позанавчальний час.

         Серед студентів велась різноманітна оборонно-масова робота. У 1942-43 навчальному році в інституті діяли гуртки розвідників (50 чоловік), школа шоферів (35 чоловік), 3 групи стрільців (48 чоловік), 3 групи ручних кулиметників, група самозахисту, 82 чоловіки здали норми ПХПО, 87 – ГПО. У ТСАВІАХІМ залучено 200 студентів і 52 службовці.

           Колектив інституту прагнув допомогти фронту усім, чим міг. Викладачі, студенти перераховували гроші у фонд оборони, відправляли теплі речі, подарунки фронтовикам.

         У квітні 1943 року відбувся перший у воєнний період випуск студентів. 13 студентів одержали диплом інженера, з них – 2 з відзнакою. У 1944 р. випущено 4 інженерів. Продовжувалась підготовка кадрів і в період реевакуації інституту.

       27 березня 1944 року інститут почав функціонувати. Було видано наказ Наркомату середнього машинобудування СРСР про початок роботи Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування, а 31 липня наказом цього ж наркомату змінено його назву. Він став називатися Запорізьким автомеханічним інститутом НКСМ.

         Частина викладачів не повернулася з евакуації, залишившись у Барнаулі, серед них і директор інституту Л.Г. Ісаков. Вони влилися до викладацького складу створеного на базі нашого інституту Алтайського інституту сільськогосподарського машинобудування, першим директором якого став Л.Г. Ісаков.

       28 серпня 1944 року за наказом по Запорізькому автомеханічному інституту почалися вступі іспити. Заняття розпочались 1 жовтня 1944 р. На першому курсі навчалось 225 осіб, на другому – 41, на третьому – 17, на четвертому – 15, на п’ятому – 13, усього – 311 студентів. Інститут було укомплектовано педагогічними кадрами. Директором інституту наказом НКСМ від 10 листопада 1944 р. був призначений М.Й. Бодзич.

         До інституту повернулись довоєнні студенти і викладачі, ветерани ВНЗ М.О. Говоров, В.І. Ільяшенко, В.В. Мартиненко, Г.А. Яковенко. Кафедри очолили досвідчені спеціалісти Ю.А. Шульте, П.М. Кічаєв, Г.А. Ованесов, Б.С. Натапов. Включившись у педагогічну діяльність звільнені в запас І.Г. Шевченко, Г.М. Мальченко.

        Значно змістився склад студентського колективу, більшістю якого стали учасники Великої Вітчизняної війни. Учорашні бійці у військовій формі, взялись за навчання, щоб стати кваліфікованими спеціалістами. У багатьох групах майже половина студентів була колишніми учасниками війни. Більшість із них нагороджена орденами й медалями. Ця категорія студентів за своєю організованістю і серйозним ставленням до навчальних занять була провідною в інституті.

      Проте не всі повернулися з фронту додому. Навіки залишаться в пам’яті ті, хто загинув у боях з фашизмом. Це студенти: лейтенант Микола Івахненко, лейтенант Йосип Зельцер, лейтенант Арон Лемедман, лейтенант Андрій Іценко, молодший лейтенант Олексій Козачков, сержант Тихон Телегін, сержант Болеслав Янковський, рядовий Дем’ян Бувайло, рядовий Іван Коломоєць та інші. 53 вихованці інституту загинули в боях з фашизмом, пропали безвісти.

        Навчальний процес доводилося налагоджувати у важких умовах. Заняття проводились навіть у коридорах головного корпусу та в барачних приміщеннях. Не вистачало столів, табуреток. Студенти сиділи на дошках, установлених на цеглинах. Доводилося самим готувати аудиторії до занять, ремонтувати меблі.

    На 1 вересня 1945 року було підготовлено 9 аудиторій, 4 лабораторії, 3 спільних зали і один – для креслення, 6 кабінетів. Багато труднощів виникало через побутову невлаштованість. Не було гуртожитків. Студенти наймали кутки на приватних квартирах. Інститут узяв в оренду у приватному секторі під гуртожиток 1093 м2 і розмістив 140 студентів.

     Настав 1945 рік, який приніс довгоочікувану перемогу над німецько-фашистськими загарбниками. Святкував перемогу й колектив інституту – відбувся перший післявоєнний випуск фахівців. Їх було всього вісім, але вони були першими, а попереду велика праця з відновлення інституту та вдосконалення навчального процесу і нарощування темпів підготовки кадрів.

 

Про музей історії технічного прогресу 

Альтернативна назва зображення

Відкриття Музею історії технічного прогресу відбулося в рамках святкування 116 річниці технічної освіти в Запорізькому (Олександрівському) краї та Міжнародного дня студентів. Ідея створення музею належить ректору ЗНТУ С.Б. Бєлікову, яка й була втілена у життя у 2016 році. Виховання студентів музейними засобами пронизує всі сфери їх діяльності: навчальну, наукову, дозвілля та сприяє активізації творчої активності студентів шляхом залучення до пошукової та краєзнавчої роботи. Музейні експонати формують у свідомості молоді реальне уявлення про діячів минулого, допомагають оволодіти навиками майбутніх професій. Специфіка музеїв вищих навчальних закладів відрізняється від інших тим, що у музеях вузів зберігається безцінна інформація – його, без перебільшення сказати, ДНК. Сьогодні музей сприймається як інституція суспільного впливу та іміджу.

Запоріжжя – індустріальна столиця України з великим науково-технічним потенціалом. Саме тут у другій половині ХIХ століття почалося різке зростання промисловості, що сприяло розвитку науки та освіти. У 1900 році у місті Олександрівську (Запоріжжі) був відкритий перший в Україні середній навчальний заклад – семикласне механіко-технічне училище. Заснований 119 років тому, наш університет поряд зі Львівськими та Харківськими політехніками стояв біля джерел формування вітчизняних інженерних кадрів. Величезна роль відводилась формуванню талановитих, освічених особистостей, які, створивши свої наукові школи, зробили значний внесок в науку, прискорили розвиток промисловості та започаткували нові галузі знань, чим визначили науково-технічний злет ХХ століття. Це треба знати, пам’ятати і передавати молодому поколінню. Головним акцентом досліджень музею є розкриття найбільших досягнень нашої країни в техніці та технологіях, взаємозв’язок різних галузевих знань, пошук нових шляхів в науці. 

Місія університетського музею традиційно полягає у забезпеченні високого рівня освітньої і наукової діяльності вищого навчального закладу, формуванні наукового світогляду. Експозиції музею враховують хронологічний і тематичний принципи, підкреслюють нерозривний зв’язок історії вишу з історією міста Запоріжжя. 

 Музейні фонди та експозиції містять пам’ятки історії міста Запоріжжя: фотоматеріали, книги, свідоцтва, атестати, унікальні експонати періоду будівництва Дніпрогесу, особисті речі студентів та викладачів, перший автомобіль ЗАЗ-965-А, який подарувала родина С.І. Кравчуна. 

На сьогодні музей має 40 стендів та понад 200 експонатів. Експозиції представлені тематичними блоками: - промисловість м. Олександрівнська на початку ХХ століття; - освіта повітового міста Олександрівська; - механіко-технічне училище. Організація навчального процесу; - періоди життя: від механіко-технічного училища до Запорізького національного технічного університету; - наукові школи. Окремий стенд займають нагороди та відзнаки діяльності університету за останні роки. Для створення експозицій, стендів використовувались матеріали авторського колективу історичного нарису «Запорізький національний технічний університет» під редакцією О.Ф. Бічевого та М.В. Дєдкова. Допомогу надавали музеї заводів м. Запоріжжя, музей Дніпрогесу, Обласний краєзнавчий музей, Запорізький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді «Грані», викладачі В.В. Луньов, О.П. Сарнацький, Є.І Івахненко, В.І. Шурло, Гордєєва П.С., Прушківська Е.В. Атаманюк С.І., правнук управителя цегельного заводу Олександрівська О. Мінаєв та інші.

Основну фінансову допомогу надав Фонд сприяння розвитку ЗДТУ «ЗДТУ-ЗМІ ім. В.Я. Чубаря: погляд у ХХІ століття». Меценатами створення музею стали підприємства міста, керівники яких є випускниками «машинки» ВАТ «Мотор Січ» (Богуслаєв В.О.), «Іскра» (Пресняк І.С.), депутати Верховної Ради України Романовський О.В, Дудка О.І., Почесний громадянин м. Запоріжжя Карташов Є.Г., депутат обласної ради Грачов С.В., директор ТОВ тресту “Укрмонтажхімзахист” Ковилін А.А., декан транспортного факультету Кузькін О.Ф., завідувач кафедри обладнання і технології зварювання виробництва Овчинніков О.В. 

Цьогорік у листопаді музею виповнюється три роки. Треба зазначити, що вони були сповнені цікавими зустрічами та новою захоплюючою роботою. З початку заснування музею кількість відвідувачів склала майже 6,5 тисяч осіб – це хороший показник. Серед відвідувачів – студенти нашого університету, а також гості – представники іноземних делегацій, учні шкіл Запоріжжя та інших міст області, представники Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України, гості з різних вузів Запоріжжя та України. Музей відвідали учасники Міжнародної науково-практичної конференції «Суспільство, релігія, культура, наука, техніка, освіта і економіка в умовах новітніх глобальних викликів для України і Польщі», представники Технічного Університету (Німеччини), викладачі з Туреччини та інші. Сьогодні екскурсії в музеї ведуться українською, російською, польською та англійською мовами.  

Продовжується робота в архівах щодо нових знахідок для музею. Так, працюючи в Запорізькому обласному архіві, було виявлено цікавий матеріал про роль мера міста Олександрівька початку ХХ століття Фелікса Мовчановського щодо створення механіко-технічного училища. Спільно з Музеєм техніки Богуслаєва підготовлено два нових стенди: про першого директора заводу «Мотор Січ» - Сиромятникова та генерала армії, випускника нашого механіко- технічного училища – В. Судця. 

Просвітницька діяльність музею полягає в розширенні та поглибленні загальноосвітньої, технічної професійної підготовки молоді, наданні допомоги студентам та викладачам у написанні наукових та творчих робіт. Для студентів перших курсів проводяться оглядові екскурсії з історії вишу. З метою популяризації університету музей відвідують учні коледжів ЗНТУ, шкіл Запоріжжя і області, вихованці Запорізького обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді «Грані», Центру творчості «Політ» Запорізької міської ради, станції юних техніків м. Запоріжжя, Запорізького професійного ліцею водного транспорту та інші. 

 Музей постійно оновлюється та збагачується новими цікавими експонатами. Перехід до постіндустріального суспільства, перебудова економіки приводить до знищення зразків техніки цілих заводів і фабрик. Завтра їх може не стати, завтра все піде на металолом. Зберегти для наступних поколінь ці екземпляри – одне із завдань музею.Історія науки і техніки є частиною духовного потенціалу нації. Всебічний прогресивний розвиток нації не може обійтися без частин історичних знань, донести які, зокрема, мають музеї технічного профілю.