Директор Олександрівського механіко-технічного училища (1900–1918).
Денис Миколайович Поддєрьогін закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут, отримавши кваліфікацію інженера-технолога. Після цього до 1895 року працював інспектором Одеської школи десятників з будівельної справи. Д.М. Поддєрьогін обіймав посаду першого інспектора Ніжинського ремісничого училища імені А.Ф. Кушакевича до 1898 року. За час діяльності його було нагороджено орденами Святого Станіслава ІІ та ІІІ ступенів.
Денис Миколайович багато років працював на виробництві, а потім — інспектором і директором навчальних технічних закладів. Побував він і за кордоном, вивчаючи досвід колег. Упродовж 1898–1900 років очолював Івано-Вознесенське нижче механіко-технічне училище. У 1900 році був призначений першим директором Олександрівського механіко-технічного училища, яке брало участь у Всесвітній виставці в Парижі, за що Денис Миколайович Поддєрьогін був відзначений дипломом і нагороджений срібною медаллю. Під час його керівництва у 1909 році колектив своїми силами розпочав спорудження гімнастичного павільйону, який урочисто відкрили через рік. З того часу гімнастика в училищі стала обов'язковою дисципліною.
У 1910 році училище взяло участь у Південно-Російській сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці в місті Катеринославі (нині — м. Дніпро). За високу організацію навчального процесу й фізичного виховання учнів училище нагородили золотою медаллю виставки. Сам Денис Миколайович проводив заняття з хімії, фізики, креслення в училищі й жіночій прогімназії. Він регулярно публікував статті в газетах і журналах Росії та України. У 1911 році видав книгу «Олександрівське середнє механіко-технічне училище 1900–1910 рр.». Через п'ять років написав її продовження. У 1918 році за станом здоров'я пішов у відставку та переїхав жити до Старого Криму.
ПАВЛЮК Антон Маркович
Директор Олександрівського трирічного індустріального технікуму (1920–1925).
Народився Антон Маркович Павлюк у 1882 році в селі Кагарлик Ніжинського повіту Чернігівської губернії в селянській родині. У 1909 році став випускником Олександрівського середньо-технічного училища і продовжив навчання в Харківському технологічному інституті на механічному відділенні, яке закінчив у 1916 році з відзнакою та отримав звання інженера-технолога. Антон Маркович Павлюк повернувся в рідне училище, працював викладачем спеціальних дисциплін та української мови. У 1918 році був призначений директором Олександрівського середнього механіко-технічного училища, а в 1920 році — Олександрівського трирічного індустріального технікуму. Викладав математику, фізику та спеціальні дисципліни в ремісничій школі, на курсах металістів. У 1925 році переведений до міста Харкова. Працював у педагогічній школі ім. Г.С. Сковороди й трудовій школі імені Бориса Грінченка. Був інспектором Наркомосу УРСР. Викладав у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту.
Заарештований 2 серпня 1937 року за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Розстріляний 31 жовтня того ж року. Реабілітований у 1958 році.
ЛЬОВОЧКІН Сергій Микитович
Директор Олександрівського трирічного індустріального технікуму (1925–1927).
Сергій Микитович Льовочкін закінчив Новоолександрівський інститут сільського господарства, отримавши диплом ученого агронома І розряду. Упродовж 1916–1924 років як колезький радник обіймав посаду директора Ніжинського технічного училища. За його ініціативи на засіданні педагогічної ради училища розглядали ставлення Генерального секретаріату Української Центральної Ради від 10 серпня 1917 року до викладання української мови та українознавства в училищі. Після винесеного рішення з 12 жовтня 1917 року в навчальному закладі почали читати ці предмети.
Упродовж 1925–1927 років С.М. Льовочкін був призначений т.в.о. директора, а згодом — директором Олександрівського трирічного індустріального технікуму. Під його керівництвом 1924 року для народного господарства підготовлено майже 600 інженерів та багато інших спеціалістів. Сергій Микитович піклувався про забезпечення технікуму досвідченими викладачами та фахівцями.
ЗАЙДЕЛЬ Наум Соломонович
Директор Олександрівського трирічного індустріального технікуму (1928–1932).
Народився Наум Соломонович Зайдель у 1897 році в Білій Церкві Київської області. У 1929 році був призначений директором технікуму, який реорганізували в інститут сільгоспмашинобудування в 1930 році для підготовки інженерів за чотирма спеціальностями: «Тракторна справа», «Сільськогосподарська справа», «Обробка металів» і «Ливарна справа». За часів керівництва Наума Соломоновича зведено третій поверх головного корпусу інституту, побудовано два гуртожитки та будинок для викладачів. Відбувалося відновлення старих лабораторій, а також створювали нові — хімічну й механічну. Пізніше було відкрито читальний зал.
У 1933 році Н.С. Зайдель очолив Московський інститут сталі імені Й.В. Сталіна. Згодом був репресований і висланий в місто Кустанай, де працював бухгалтером. У 1948 році його знову арештували й засудили на 10 років відбування в таборах. Реабілітований посмертно в 1995 році.
ФІЛАТОВ Ф. Й.
Директор Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування (1932–1935).
Під керівництвом Філатова Ф.Й. були створені нові кафедри ковальсько-штампувального й пресового виробництва, фізматематики, прикладної механіки, опору матеріалів, деталей машин, сільськогосподарського машинобудування, енергетики, чавуноливарного виробництва, обробки металів різанням, соціально-економічних дисциплін та інших.
З 1 березня 1935 року в Інституті почали проводити військову підготовку студентів. Вони навчалися та проходили практику на базі заводів «Комунар» та Краматорського заводу важкого машинобудування. Студенти надавали допомогу заводській молоді в підвищенні їх загальноосвітнього рівня. Філатовим Ф.Й. було організовано підготовчі курси для осіб, які планували вступати до навчального закладу.
У 1937 році Філатов Ф.Й. був репресований як «ухильник і троцькіст».
ІСАКОВ Леонід Георгійович
Директор Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування (1935–1944).
Народився Ісаков Леонід Георгійович у 1898 році в Петербурзі (Росія). Навчався в Петербурзькому нижчому хіміко-технологічному училищі. Коли почалася Перша світова війна, був призваний до армії. У 1918 році став добровольцем РСЧА. У 1921 році відряджений до Вищої кавалерійської школи в Петрограді, яку закінчив у 1923 році й був направлений начальником оперативної частини штабу 6-ї Чонгарської кавалерійської дивізії (м. Гомель). Упродовж 1925–1929 років працював начальником штабу, згодом — командиром 34-го Ростовського кавалерійського полку. З травня 1929 року по серпень 1930 року обіймав посаду начальника спецвідділу заводу «Червоний хімік» у місті Ленінграді (РСФСР). У 1930 році відряджений на навчання до Ленінградської промислової академії ім. Й.В. Сталіна. У 1933 році інженера-хіміка Л.Г. Ісакова призначено директором Глиноземного заводу Дніпровського алюмінієвого комбінату.
З 1935 року Леонід Георгійович почав обіймати посаду директора Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування. Він очолив заклад у той час, коли відбувалося реформування освітньої системи країни з метою злиття навчальних закладів. Над інститутом нависла загроза ліквідації, яка тривала до 1937 року. Після репресій 1937–1938 року НКВД залишила спроби закриття закладу.
Після нападу Німеччини на СРСР наприкінці літа 1941 року Л.Г. Ісаков займався евакуацією ЗМІ. Завдяки проведеній роботі майже все лабораторне обладнання було доставлено на залізничну станцію, проте відправити вдалося тільки один вагон із частиною обладнання хімічної, фізичної, електротехнічної лабораторій і лабораторії опору матеріалів. Імовірно, решту майна було віддано на зберігання до Запорізького учительського інституту, який знаходився неподалік. У місті Барнаулі (Росія) створено два факультети: механіко-технологічний і сільськогосподарського машинобудування.
Напередодні реевакуації з Барнаула в 1943 році було прийнято рішення розділити колектив інституту на дві частини, аби Барнаул не втратив вищий навчальний заклад. Його перейменували на Алтайський машинобудівний інститут, який продовжив очолювати Леонід Георгійович Ісаков. Помер у 1954 році.
БОДЗИЧ Мануїл Йосипович
Директор Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування (1944–1957).
Народився Бодзич Мануїл Йосипович у 1904 році в Білорусі. У 1915 році сім'я переїхала в місто Орел, що в Росії, де він спочатку працював слюсарем з ремонту машин. Вступивши до інституту, роботу не покинув. Успішно закінчив Московський машинобудівний інститут.
У 1944 році М.Й. Бодзича призначили директором Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування. Маючи добрі знання й досвід, а також організаторські здібності, Мануїл Йосипович зумів у тяжкі післявоєнні роки згуртувати колектив інституту з метою виконання поставлених завдань, налагодити навчальний процес.
Керівництво інститутом М.Й. Бодзич поєднував із викладанням таких дисциплін, як: «Технологія машинобудування», «Конструювання автомобілів», «Металорізальні верстати», керівництвом курсових і дипломних проєктів, залучав студентів до наукової роботи. З 1946 року одночасно був завідувачем кафедри автомобілів, з 1949 року очолював кафедру металорізальних верстатів і інструментів. У 1949 році йому було присвоєно вчене звання доцента.
У 1957 році перейшов на посаду штатного завідувача кафедри металорізальних верстатів та інструментів, а з 1963 до 1970 року працював доцентом цієї ж кафедри.
МИХАЙЛОВ Павло Андрійович
Ректор Запорізького машинобудівного інституту (1957–1978).
Народився Михайлов Павло Андрійович 21 грудня 1911 року в Курську в робітничо-селянській родині. Трудовий шлях почав у 13 років (різноробочий, тракторист, помічник коваля), поєднуючи роботу з навчанням у школі. Після закінчення школи з 1927 року працював креслярем, конструктором, технологічним керівником інструментального цеху.
У 1934 році П.А. Михайлов розпочав трудову діяльність у Харківському авіаційному інституті, де виконував обов'язки виконроба, конструктора, виконавця науково-дослідних робіт, заступника директора ХАІ з реевакуації. Водночас навчався в інституті, який закінчив у 1946 році. Згодом Павло Андрійович почав викладати на кафедрі деталей машин, а упродовж 1949–1953 років викладав курс деталей машин у вищому військово-авіаційному училищі. У 1953 році став доцентом Харківського політехнічного інституту, у 1955 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук, а в 1957 році йому присвоєно вчене звання доцента. У 1957 році згідно з Наказом Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР П.А. Михайлова призначили ректором Запорізького машинобудівного інституту.
На його долю випало важке життя післявоєнної відбудови країни, зокрема Запорізького машинобудівного інституту, колишня будівля якого на третину ще лежала в руїнах. Функціонували лише два факультети: машинобудівний і ливарний. За час перебування Павла Андрійовича на посаді ректора Запорізький машинобудівний інститут перетворився на потужний технічний навчально-науковий заклад, здатний вирішувати складні проблеми науково-технічного прогресу. Було побудовано понад 41 000 м2 навчально-лабораторних приміщень і приблизно 22 000 м2 житлово-оздоровчих площ (студентські гуртожитки, оздоровчо-спортивні бази). До середини 70-х років ХХ століття інститут мав 6 факультетів, які готували фахівців за 16 спеціальностями, а контингент студентів зріс майже до 8,5 тисяч.
Павло Андрійович опублікував понад 70 робіт наукового та педагогічного спрямування, став автором 14 авторських і 2 реєстраційних свідоцтв на винаходи, лауреатом Державної премії УРСР (1971), нагороджений орденами Леніна (1961), Жовтневої революції (1971), відзнакою – «Знак пошани» (1976) та медалями.
Помер 20 грудня 1978 року в місті Запоріжжі.
ПОПОВ Веніамін Степанович
Ректор Запорізького машинобудівного інституту імені В.Я. Чубаря (1978–1993).
Доктор технічних наук, професор, академік Академії інженерних наук, заслужений діяч науки Української РСР.
Народився Попов Веніамін Степанович 30 травня 1927 року в м. Троїцьку (тепер — Челябінської області, Росія) у сім'ї робітників. Батько працював завідувачем кондукторського резерву на станції Троїцьк, мати була домогосподаркою. Після закінчення інституту в 1948 році його направили на «Південуралмашзавод» до міста Орська Чкаловської області (сучасна Оренбурзька область). Там він пройшов шлях від майстра до начальника технологічного бюро цеху металоконструкцій.
У 1951 році вступив до аспірантури Центрального науково-дослідного інституту технологій та машинобудування в Москві. Одночасно працював молодшим науковим співробітником відділу зварювання цього інституту. У 1954 році вступив до лав КПРС. Того ж року захистив кандидатську дисертацію. З 1956 року — доцент кафедри технології металів, у 1958–1964 роках обіймав посаду декана механіко-машинобудівного факультету Запорізького інституту сільськогосподарського машинобудування. Упродовж 1964–2006 років завідував кафедрою обладнання і технології зварювального виробництва Запорізького машинобудівного інституту імені В.Я. Чубаря.
Із 1978–1993 року був ректором зазначеного ВНЗ. За час його керівництва розвивали й вдосконалювали структуру інституту, згідно з вимогами розвитку промисловості створювали нові спеціальності та спеціалізації. У 1980 році механіко-металургійний факультет було поділено на два: механіко-металургійний та механіко-технологічний. Таким чином, у цей період в інституті функціонували сім факультетів: механіко-металургійний, механіко-технологічний, автомобільний, електротехнічний, загальнотехнічний, машинобудівний, електронної техніки. У 1988 році загальнотехнічний факультет було трансформовано в заочне відділення, тож на цьому факультеті почали навчатися студенти-заочники не тільки І–ІІІ курсів, але й ІV та V курсів усіх спеціальностей.
У 1974 році В.С. Попов захистив докторську дисертацію на тему: «Дослідження зношування нержавіючих сталей». Сфера його наукових досліджень — трибоматеріалознавство зносостійкості матеріалів. Попов Веніамін Степанович автор понад 200 публікацій, 6 монографій та навчальних посібників, 42 авторських свідоцтв. Він нагороджений орденом Дружби народів (1978). Йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки Української РСР».
КРАСНОКУТСЬКИЙ Петро Григорович
Ректор Запорізького машинобудівного інституту (1993–1997).
Доктор технічних наук, професор.
Народився Краснокутський Петро Григорович 1 вересня 1948 року в селі Миколаївка Житомирської області. У 1963 році вступив до Запорізького індустріального технікуму. З 1967 по 1972 рік навчався в Запорізькому індустріальному інституті. Після його закінчення працював у ВНІКІ, а з 1976 по 1979 рік навчався в аспірантурі ВНІПІ «Теплопроєкт» у Москві. У 1980 році був призначений проректором із навчальної роботи ЗІІ.
З 1982 року працював в ЗМІ, спочатку — доцентом, згодом — завідувачем кафедри теплотехніки і гідравліки. У 1993 році обраний ректором університету. За часів його керівництва завершено державну атестацію Запорізького машинобудівного інституту й створено державний технічний університет, а на його базі відкрито спеціалізовану вчену раду із захисту докторських дисертацій зі спеціальності «Матеріалознавство в машинобудуванні» (1994), пізніше створено Асоціацію ректорів та директорів вищих навчальних закладів Запорізької області (1996).
Крім того, Петро Григорович — чемпіон УРСР з греко-римської боротьби, чемпіон України, призер 5-ї Спартакіади УРСР, неодноразовий призер Центральної ради добровільного спортивного товариства «Динамо».
Бєліков Сергій Борисович
Ректор університету 1997 – 2020 рр.
Доктор технічних наук, професор.
Народився Бєліков Сергій Борисович 26 червня 1953 року в місті Запоріжжі. Вищу освіту здобув у Запорізькому машинобудівному інституті імені В.Я. Чубаря (сьогодні — Національний університет «Запорізька політехніка»), який закінчив у 1975 році. Далі навчався в аспірантурі рідного закладу на кафедрі металознавства.
Професійний шлях розпочав інженером проблемної лабораторії, згодом став її старшим науковим співробітником, а пізніше був доцентом кафедри матеріалознавства. У 1996 році закінчив докторантуру, після чого обіймав посади професора кафедри фізичного матеріалознавства, проректора з навчальної роботи й завідувача кафедр автомобілів і транспортних технологій.
У 1997 році став ректором університету. З 2001 року — голова Ради ректорів Запорізького вузівського центру. Упродовж 1982–1991 років очолював Раду молодих учених і спеціалістів Запорізької області.
Сергій Борисович провадить активну наукову діяльність. У його доробку — більше 250 праць. За розробку та впровадження інтегрованих комплексних технологій для виробництва наукомістких виробів машинобудування (авіаційних двигунів нового покоління) його нагороджено Державною премією України в галузі науки й техніки (2008).
Він як учений та організатор освіти здобув міжнародне визнання і став членом Європейської асоціації інженерної освіти, Європейської асоціації міжнародної освіти, Клубу ректорів Європи, Російської асоціації металознавців. Сергій Борисович почесний професор Міжнародного університету (м. Відень), НУ «Полтавська політехніка ім. Ю. Кондратюка» й Алтайського федерального університету ім. І.І. Ползунова (Росія), член Міжнародного виконкому Причорноморської мережі університетів (BSUN, із 2008 р.), почесний академік Національної академії педагогічних наук України, академік Транспортної академії України, Української академії наук та Інженерної академії України, член-кореспондент Міжнародної інженерної академії.
Бєліков С.Б. був депутатом Запорізької обласної ради (2006–2010), членом Запорізького міськвиконкому (1998–2006), обраний віце-президентом Запорізького обласного союзу підприємців та промисловців «Потенціал».
За значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, підготовку висококваліфікованих фахівців, багаторічну плідну наукову й педагогічну діяльність нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ (2000), ІІ (2009) та І (2020) ступенів. Окрім того, за значний особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, зразкове виконання службових обов'язків, вагомі здобутки в професійній та громадській діяльності йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України» (2003). Також нагороджений відзнакою «Відмінник освіти України», медаллю «За трудову доблесть», медаллю Національної академії педагогічних наук України «Григорій Сковорода», Почесною грамотою Верховної Ради України, Подякою Кабінету Міністрів України, орденами «За заслуги перед Запорізьким краєм» трьох ступенів, відзначений найвищою нагородою Українського союзу промисловців і підприємців — «Золотий знак», удостоєний звання «Почесний громадянин м. Запоріжжя».
Грешта Віктор Леонідович
Грешта Віктор Леонідович (народився 13 лютого 1974 року в м. Запоріжжя) – кандидат технічних наук, професор, ректор НУ «Запорізька політехніка» з 2022 року. Відзначений Подякою Президента України, нагороджений нагрудними знаками «Відмінник освіти України» та «За наукові та освітні досягнення».
Випускник Запорізького державного технічного університету (1996) за спеціальністю «Матеріалознавство в машинобудуванні». Кандидатська дисертація «Металознавство та термічна обробка металів» (2004). З 2006 року доцент, а з 2015 професор кафедри фізичного матеріалознавства.
Загальний стаж роботи на адміністративних посадах ЗВО та науково-педагогічний 29 років. Грешта В.Л. – багаторічний заступник та відповідальний секретар приймальної комісії університету (2004-2020), керівник навчального відділу (2010-2020), проректор з науково-педагогічної роботи та гуманітарних питань НУ «Запорізька політехніка».
Брав безпосередню участь у розробленні законодавчих ініціатив: пропозицій до Закону України «Про освіту», внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Керував підготовкою освітнього проєкту «Розроблення системи моніторингу якості освіти в закладі вищої освіти». Входив у робочу групу з розроблення, згідно з Указом Президента України, проєкту «Стратегії розвитку вищої освіти України на 2021–2031 роки».
Упродовж 2019–2020 років був членом галузевої експертної ради Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Неодноразово залучався до роботи в складі Державної служби якості освіти України.
Професор Грешта В.Л. є автором понад 80 наукових публікацій, 3 навчальних посібників, 6 патентів України. Під його керівництвом захищено 4 кандидатські дисертації.
