Кафедра «Комп’ютерні системи та мережі» – Літня школа в Штутгарді очами Кирила Філіпенкова

Найбільше з цих двох тижнів мені запам’яталася не лекція, не екскурсія і не музей, а момент, коли я сам опинився по інший бік кафедри. Презентації я робив і раніше – але майже завжди це були власні проєкти, які я захищав перед викладачами. Цього разу вперше треба було не звітувати, а пояснювати: у залі Rühle-Saal в HLRS ми проводили майстер-клас для інших учасників. Готуючись, я зловив себе на думці, що захищати свою роботу і пояснювати тему іншим – це геть різні речі. У першому випадку ти єдина людина, яка знає свій проєкт, і головне – переконати. У другому доводиться вибудовувати матеріал так, щоб він став зрозумілим комусь збоку, і сховатися за «це ж очевидно» вже не вийде.

Хвилювання, чесно кажучи, не було зовсім – я особисто знав усіх, хто сидів у залі, тож це радше нагадувало розмову зі своїми, ніж офіційний виступ. І мені було по-справжньому весело. Уже згодом я дізнався, що не все вдалося пояснити так зрозуміло, як хотілося, – і, мабуть, саме це найкорисніше, що я з майстер-класу виніс. І це стало для мене справжнім відкриттям – коли намагаєшся пояснити щось іншій людині, сам починаєш розуміти матеріал значно глибше. Дивно, що таку просту річ я усвідомив лише тоді, коли вперше опинився не в ролі студента, а в ролі того, хто пояснює.

Ірина Яківна Зеленьова читає лекцію перед нашим майстер-класом

Про саме місто враження вийшли неоднозначні – тим паче що приїхав я майже одразу після семестру в Бельгії й мимоволі все порівнював. Найперше відчуття було відчуттям простору: Німеччина здалася помітно просторішою. А от сам Штутгарт видався тіснуватим і гамірним, і, як на мене, значно цікавішими за нього виявилися околиці – Есслінген, Людвігсбург, куди варто виїхати, щоб побачити іншу, спокійнішу і по-справжньому мальовничу стару Німеччину.

Ми в Есслінгені, біля Старої ратуші

Зате університет справив враження місця, зробленого для студентів. Безкоштовний MakerSpace, де можна просто прийти і щось змайструвати, столова з цінами, за якими справді реально їсти щодня (ми, як гості, платили більше, але студентський цінник там доступний) – дрібниці, з яких складається відчуття, що про тих, хто вчиться, тут щиро дбають. Для мене це виявилося не менш промовистим, ніж потужності HLRS.

Але найсильніше враження залишили не місця, а люди – і не так тим, що школа була «міжнародною», як тим, скільки серед учасників виявилося наших людей. Формально це була міжнародна школа в Німеччині, а найцікавішим для мене стало слухати історії: хто звідки, хто яким шляхом сюди дійшов, хто що планує далі. Різні місця, різне минуле – і при цьому спільне відчуття, що ми всі опинилися тут не зовсім випадково. За кожним стояла своя дорога сюди, і за ці розмови я  щиро вдячний.

Було б несправедливо звести все до майстер-класу: програма була насиченою, і ми чимало їздили, зокрема німецькими вишами. Мені було по-справжньому цікаво побачити, чим, власне, дихає це середовище зсередини. Найбільше запам’яталися стенди з демонстраціями: стабілізація крана, «м’які» робо-руки, модель автономної платформи для генерації газів, робопес та інше – речі, які вживу переконують куди більше за будь-які слайди. Не менш вражаючим був і сам HLRS: екскурсія обчислювальними кластерами та зала 3D-візуалізації, де масштаб інфраструктури за реальними науковими задачами відчуваєш майже фізично. Окремо хочу відзначити лекції Данила Малапури та Вольфганга Новака: обидва вміють розповідати про складне так, що хочеться слухати далі.

Біля суперкомп’ютера HUNTER (HPE Cray) в HLRS

Дорога у Штутгарт може бути важкою, але, оглядаючись назад, воно того варте. Я не шкодую, що приїхав, – шкодую хіба, що це тривало лише два тижні.