Прокопенко Василь Володимирович народився 5 жовтня 1984 року в м. Запоріжжі. Закінчив Запорізький навчально-виховний коледж I-III ступеня №23.
З 2001 до 2006 року навчався у ЗДТУ на машинобудівному факультеті за спеціальністю «Металорізальні верстати та системи».
Протягом періоду навчання виявив себе дисциплінованим студентом, який постійно підвищував свій професійний рівень, здатним до вивчення комп’ютерних дисциплін та роботи з комп’ютерною технікою на рівні адміністратора, що дозволяло йому застосовувати свої навички у навчанні.
Протягом навчання брав участь у різних олімпіадах:
– Всеукраїнська студентська олімпіада з напряму металорізальних верстатів і інструментів, Міжнародна олімпіада користувачів CAD-CAM-CAE систем; брав участь у конкурсі студентських робіт із використанням прогамного забезпечення Delcam серед країн СНД. Своє життя присвятив праці в дитячо-юнацькій спортивній школі «СПАС», був тренером-викладачем. Закінчив військову кафедру.
У групі користувався авторитетом. Завжди надавав допомогу своїм одногрупникам у навчанні. На практичних заняттях був активним і допомагав консультувати студентів.
У перший день повномасштабного вторгнення РФ в Україну Василь добровільно пішов до військкомату та був розподілений до лав 110-ї окремої бригади ТРО, яка тоді боронила Запорізьку область. Побратими згадують, що навіть у війську Василь не залишав справу, яку дуже любив, – продовжував займатися спортом.
Василь – взірець того, як має поводити себе справжній офіцер. Це була хороша, доброзичлива людина, яка завжди демонструвала спокій, упевненість, мала міцний внутрішній стрижень та понад усе любила Україну.
Після Запорізького напрямку бригада була передислокована на Сумщину. Бійці згадують, як одного разу ворожий снаряд влучив у бліндаж. Тоді, на жаль, загинули п’ятеро військових. Василь був першим, хто зголосився евакуювати тіла полеглих побратимів. Під щільним вогнем противника евакуаційна група діставала тіла загиблих солдатів та зробила майже неможливе – винесла їх із вогневих позицій. Згодом підрозділ брав участь у виснажливих боях на Харківському напрямку, де ситуація була найважчою за понад два роки повномасштабної війни. Росіяни постійно намагалися штурмувати; і вдень, і вночі ворожі БМП висувалися в бік вогневих позицій ЗСУ, висаджували десант. Майже цілодобово працювала ворожа артилерія, міномети, СПГ.
Єдиний, хто міг тримати себе в руках навіть у таких надскладних ситуаціях, – це Василь. Він не панікував, не кричав. Коли треба було зайти на вогневі позиції та утримувати їх, Василь пішов не роздумуючи. Ці позиції були під постійним вогневим тиском ворога. Упродовж п’яти діб групу, у складі якої був і Василь, не могли замінити.
17 травня 2024 року близько 4:30 ранку під час чергового штурму росіян військовий отримав тяжке поранення. Про це було передано рацією. Медична евакуація мала відбутись увечері, але близько 18:00 побратими почули, що Василь – «на щиті».
Бойові товариші намагалися винести його тіло, однак потрапили під мінометний обстріл. Ця ділянка фронту перебувала під контролем ворога, там постійно велися бойові дії. Василь де-юре вважається зниклим безвісти, але відомі координати, де було залишено його тіло.
«Ти був справжнім козаком, мужнім воїном, патріотом України, прекрасним тренером, мудрим учителем. Тепер ти у Перуновому війську боронитимеш рідну землю з небес», – повідомили на інтернет-сторінці фестивалю «Живий Вогонь».
Василеві назавжди – 39 років. У нього залишилася мати та сестра.
Шана і слава Герою!
