Руслан Суранович — випускник транспортного факультету
Руслан Суранович народився 2 січня 1981 року в селищі Кушугум Запорізької області. Після закінчення школи навчався в НУ «Запорізька політехніка» на кафедрі автомобілів, теплових двигунів та гібридних енергетичних установок. Після випуску працював зварювальником на ПАТ «Запорізький автомобілебудівний завод».
У 2014 році добровільно вступив до лав Збройних сил України, брав участь в антитерористичній операції та отримав статус учасника бойових дій. 31 грудня 2021 року, напередодні повномасштабного вторгнення, підписав новий контракт із ЗСУ. З першого дня війни Руслан Суранович разом із побратимами став на захист рідної землі на Запорізькому напрямку. Спочатку служив сержантом стрілецької роти. За зразкову службу 26 травня 2022 року отримав почесний нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
У жовтні 2022 року був призначений командиром протитанкового взводу роти вогневої підтримки. Руслан Суранович був не лише відважним воїном, а й людиною з великим серцем. Побратими лагідно називали його «Дєд» через сиву бороду. Руслан був командиром, якого поважали та любили. Його підлеглі та товариші по службі зазначають, що він завжди підтримував бойовий дух, ділився досвідом з молодшими військовими та піклувався про свою команду.
Він був дуже справедливим, з гарним почуттям гумору та завжди був поряд. Таким згадує Руслана його побратим: «Залишався на фронті з поламаною ногою, в гіпсу, згодом його відправили до шпиталю. Але він повернувся в гіпсу, я йому кажу: “Ти, «костяна нога», чому ти сюди приперся?”, — а він у відповідь: “Я без вас нікуди”. Ми його називали «Дєд», бо в нього була велика сива борода. Колись він виліз такий брудний після обстрілу, а хлопчина пробігає і кричить: “Дєд, дєд, ти з якого підрозділу?”. Він такий: “Я тобі зараз дам, дєд, мені 40 років”. Це такий смішний момент запам’ятався, з того часу він у нас був «Дєд».
19 липня 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Приютне Запорізької області, Руслан Суранович героїчно загинув. Прощання з воїном відбулося 24 липня в рідному селищі Кушугум. Вшанувати пам’ять Руслана прийшли його рідні, друзі, військові побратими, мешканці громади. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто знав його як відважного воїна, люблячого батька, чоловіка, вірного друга та патріота України. Його дружина згадує, що він був турботливим батьком і чоловіком. Його дочка Вікторія розповідає, що тато завжди знаходив час для родини, навіть на відстані підтримував їх, телефонував і хвилювався за рідних.
Директорка Кушугумської гімназії, в якій навчався Руслан, Тетяна Апостолова розповідає, що він часто відвідував рідну школу, приносив до музею бойові знахідки. “Майже щомісяця, тільки його відпускали у відпустку, він нам щось привозив до музею. І говорив про те, що нехай діти бачать і знають, як ми боронимо Україну і заради чого, адже свято вірив у перемогу. А коли він відпустив свою сиву бороду, я йому говорила: “Руслане, ти такий ще молодий, ну коли ти нарешті побриєш свою бороду?” І ось останнього разу, майже перед загибеллю, за декілька днів він був у нашій гімназії й обіцяв: “Збрию обов’язково, але лише після перемоги”. Але довелося поховати його з бородою”, – каже Тетяна Апостолова.
Його ім’я назавжди залишиться в історії селища Кушугум та України як приклад безмежної любові до рідної землі та готовності віддати за неї життя.
Вічна пам’ять Героєві! Герої не вмирають!
