Дмитро Луценко — випускник радіоприладобудівного факультету (нині — факультет інформаційної безпеки та електронних комунікацій)

Народився 18 липня 1978 року в Запоріжжі. У 1995 році закінчив навчальний комплекс неперервної освіти №88, де за особисті успіхи нагороджений золотою медаллю.

Після закінчення навчального комплексу у 1995 році вступив до радіоприладобудівного факультету Запорізького державного технічного університету (нині — Національний університет «Запорізька політехніка», факультет інформаційної безпеки та електронних комунікацій) на спеціальність «Програмне забезпечення автоматизованих систем».

У 1997 році був зарахований для навчання на кафедру військової підготовки.

У 2000 році Дмитро захистив диплом за темою «Створення комплексу інструментальних засобів побудови звітних форм». З відзнакою здобув кваліфікацію інженера-програміста. Пізніше навчався в аспірантурі університету.

Працював на керівних посадах у ТД «Мегаполіс».

З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну Дмитро пішов захищати Батьківщину. Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, а потім на Харківському.

Дмитро Луценко загинув 5 листопада 2022 року під Харковом.

Завідувач кафедри програмних засобів Сергій Субботін згадує Дмитра так:

«Я знав Дмитра ще зі шкільних часів, бо навчався з ним на спільних підготовчих курсах для вступу до університету. Дмитро був одним із найкращих за підготовкою вступників, він демонстрував відмінні знання з математики й фізики. Пізніше ми навчалися разом з Дмитром в університеті. Як студент він був старанним у навчанні, і разом з цим дуже скромною людиною. Дмитро товаришував з багатьма одногрупниками — ніколи не цурався інших, був дуже контактною людиною, вихованою та ввічливою».

Спогади дружини Тетяни Луценко:

«Дмитро був талановитим фахівцем і людиною, чия праця залишила значний слід. Саме він створив освітній проєкт дитячого навчання, розвитку та відпочинку, яким користуються в Україні та за її межами. Це був проєкт, народжений з любові до людей і турботи про майбутнє покоління.

Коли почалася війна, Дмитро не вагаючись став на захист Батьківщини добровольцем. Його мужність і готовність віддати себе заради України — приклад справжнього патріотизму й сили духу. Він був щедрою людиною, завжди готовою допомогти тим, хто цього потребував. Дмитро підтримував благодійні фонди та соціальні організації, допомагав дитячим будинкам, ділився речами та теплом свого серця.

Як керівник, Дмитро був мудрим, чесним і справедливим. Він умів своїм прикладом надихати колег, був генератором ідей, а також завжди лишався уважним та доброзичливим до працівників. Його авторитет ґрунтувався не на посаді, а на щирій повазі, яку він викликав у людей.

Та понад усе, Дмитро залишиться в пам’яті рідних як Людина з великої літери. Скромний, емпатичний, добрий та водночас принциповий — він жив з честю та гідністю, був відданим сімейним цінностям. Для своїх рідних він був турботливим сином, люблячим чоловіком, чуйним батьком та вірним другом.

Світла пам’ять про Дмитра житиме в серцях усіх, хто його знав, любив і працював поруч. Його внутрішнє світло й доброта продовжать надихати нас і після його відходу».

Дмитро запам’ятався одногрупникам як добра та чуйна людина.

У Дмитра Луценка залишилися дружина та двоє дітей.

Слава Герою!